Минуло вже шість років від часу початку найтрагічніших подій Революції Гідності – розстрілів Небесної Сотні.
Щороку прикарпатці згадують земляків, які загинули на майдані. Втім, з кожним роком на поминальні заходи приходить все менше людей. Хтось розчарувався в результатах Майдану, хтось не вірить, що покарають винних у розстрілах, особливо після того, як кількох «беркутівців» обміняли. У соцмережах вже можна побачити дописи від «експертів» про те, що Революція гідності стала каталізатором початку війни на Донбасі.
Кореспондентка Бліц-Інфо зібрала спогади учасників Майдану про ті події і ставлення до них сьогодні.
«Шість років!!! Чи багато це? Чи мало? Душевним ранам не дають зажити фізичні… Для мене та моїх друзів саме сьогодні розпочалася війна за Україну. Це справжній другий день народження. В ніч з 18 на 19 лютого 2014 року ми з Беном прощалися з життям. Після того як ми отримали кульові поранення нас взяли в полон тітушки. Били нас залізними прутами. Били зі знанням справи. На той час бажання було одне, щоб скоріше закінчився цей ад… Нас чомусь залишили живими… В пам’яті на вічно залишилася та ніч. В мене завжди перед очима моя нога. Там де мав бути носок була п’ятка. Нога просто перекрутилася на 180 градусів… З днем народження Брате!!!Ми живі… P. S. Через рік я вже був в Дебальцево…», – пригадує майданівець Ігор Чернецький.
«В ту ніч на Майдані було порівняно мало людей. Нас заливали водометами, дякуючи киянам, які підвозили шини, ми підтримували вогонь на барикадах. Палили все, що могло горіти бо водою залили скрізь. Протестувальників тоді відтіснили до сцени, жінок просили покинути Майдан, але ніхто не пішов. З Будинку Профспілок «беркутівці» кидали в нас гранатами. Відчуття незламного національного духу і якась вже навіть безстрашність панувала в той момент на Майдані. Після нападу «беркуту» на Жовтневий, в будівлі не залишилось нічого. Винесли всі особисті речі мітингувальників, техніку і матраци. Мені запам’яталися очі Сергія Дідича, в них був такий біль і сум, що неможливо передати. Хочеться щоб таких вірних своїй нації і Україні людей, які були на Майдані, було щораз більше. Українці сильні і достойні щасливого майбутнього. Слава Героям Небесної сотні!», – каже майданівка Зеновія Дробаха.
“Вони віддали життя за нас, а ми не можемо відстояти аби їхніх вбивць покарали. Люди стали байдужими. Дуже сумно бачити, що з року в рік все якось забувається, затихає. Все менше надії, що покарають винних. Дуже шкода, адже люди вмирали за країну з вірою у краще майбутнє, а ця влада забирає останню надію, що щось може змінитися”, – вважає майданівець, ветеран АТО Василь Гураль.
«Шість років тому середмістя Києва перетворилося на пекло. Але українці вистояли. І перемогли! А отже переможемо й зараз, бо нема різниці хто наш ворог, головне триматися в єдности і бути одною силою! Вічна пам’ять полеглим за гідне майбутнє України. За майбутнє кожного з нас!», – каже волонтерка Вікторія Торес.
.jpg)
“Коли почалися розстріли Небесної Сотні ми навіть не могли подумати, які випробування чекають українську націю майбутньому. Я сьогодні прочитав пост дочки Сергія Дідича Ірини про те, що перенесли сім’ї загиблих на Майдані та фронті. Нам це навіть важко усвідомити, а вони живуть з цим щодня. І їм ще важче дивитися на все, що відбувається в країні, як забувають про жертву їхніх рідних. Бо сьогодні влада не дуже дбає про національні інтереси. Досі не покарала винних у вбивствах героїв Небесної сотні, а навпаки – випускає на волю їхніх убивць – “беркутівців”. Але в нас немає права опускати руки. Бо ми маємо з повагою відноситись до наших героїв, шанувати їх. Але найбільшою шаною буде, якщо ми з вами будемо продовжувати їхню боротьбу”, – переконаний активний учасник Майдану Михайло Королик.
«Ціною життів Небесної Сотні ми позбулися Януковича, але обрали нове ярмо на шию. Майдан був здоровою реакцією українського національного організму на чуму Януковича і його проросійський курс. Ми свідомо стали і захищали державу і принципи українства. Де наша реакція на ті «віруси» які нам закидають сьогодні? 50% при карпатців віддали свої голоси за «а какая разница». Сьогодні в парламенті недобиті регіонали готують закон про переслідування учасників Революції Гідності і дегероїзацію Небесної Сотні. Реакції немає… Ми збайдужіли… Давайте від сьогодні кожен на своєму місці будувати Україну, щоб наші герої не вмерли дарма», – вважає керівник обласного Штабу національного спротиву під час Революції гідності Василь Попович.
«Для мене революція гідності відкрила багато речей. Одна з цих речей – це відчуття абсолютної безпеки. Коли йшов Майданом, довкола – дим, стук металу по бруківці, лежать шини і на них кладуть ще одні, дерев‘яні піддони на калюжах, поліетилен замість стін… оце все разом з купою незнайомих людей. І всі об‘єднані однією ідеєю. Кожен має свою роботу чи завдання. І абсолютна довіра до оточуючих. До незнайомих. Відчуття безпеки. Впевненість в тому, що якщо я впаду – мені допоможуть. Якщо я помилюсь і напартачу – мені допоможуть. І бажання допомагати іншим. Дякую вам усім за ці відчуття. ОНОВЛ:Трохи допишу. Це та ідея і ті відчуття, які завжди будуть в мені. І які я буду намагатись відчути знову. Змінюючи середовище навколо. Наскільки це можливо», – каже відомий ведучий Роман Вінтонів (більш відомий як Майкл Щур).
«Якби син тоді добре говорив, він, напевне, спитав би мене: – Мамо, куди ти наніч? Зараз йому 7. Разом із чоловіком ми розповідаємо йому про Україну, знайомимо його з історією. Тоді в лютому 2014-го кривавий Майдан мобілізував усю Україну. З Івано-Франківська ми відправляли ліки та бинти. Десятки автобусів переповнені небайдужими, вирушали з нашого міста до столиці. Вела списки тих, хто їхав туди, хто повертався. Усе мало сходитися. А потім до Івано-Франківська привезли Героїв… У труні… Їхні посмішки тепер лише на фото і в пам‘яті рідних. А в нашій пам‘яті – їхній подвиг. Та чи маємо ми добру пам’ять?! Ніхто не міг подумати, що в мирний час у центрі столиці розстрілюватимуть людей, озброєних хіба що щитами з фанери і пластмасовими касками. Якою вони хотіли бачити Україну? Чи тоді було їм страшно? Чи страшно зараз нашим хлопцям на сході країни? Щодня позиції українських військових обстрілюють. Лише з початку 2020 було вбито 12 наших воїнів. Не зрадимо пам’ять Героїв України. Головне, не бути байдужими. Борімося й поборемо», – пригадує майданівка, народна депутатка Оксана Савчук.
“Втримати Ромчика було неможливо. Він поїхав на Майдан перед самою смертю уже вп’яте. Батьки його переконували не їхати, але він сказав їм чому ж тоді вони з перших днів їхали на “Помаранчеву революцію”. Після того, як ворожа куля попала йому в голову, він вже не приходив до себе. Але ще пів години дихав, навіть притулив свою руку до медсестри і помер. Коли бабуся дзвонила останні кілька днів до Ромчика і просила повернутися, бо там небезпечно, він казав, що поїде з Майдану тоді, коли поїдуть всі… Коли нам привезли з прокуратури його речі, документи то в нього весь рюкзак був з фантиками від цукерок. він не мав де їх викинути, а смітити на Майдані він не міг собі дозволити. Розумієте, яким був мій внук? Я не хочу вірити, що суспільство забуває. Якщо ми забудемо, історія може повторитися”, – переконаний дідусь Романа Гурика Мирослав Базилько.
“Це був особливий випуск. Зараз ми спілкуємося з його одногрупниками, я даю їм поради щодо роботи. Мені дуже сумно, що Романа немає з ними. Він був сильний, гарячий, непосидючий. Я намагалася втримати їх в аудиторії, але він сказав: “якщо не ми, то хто?”. Я їм казала, щоб берегли себе, не забували їсти, спати і пам’ятали, що їх чекають матері. Ці молоді люди могли багато зробити для України і дуже боляче, що їх уже немає”, – пригадує кураторка групи де вчився Роман Гурик Мирослава Гасюк.
Читайте також: У МОЗ розповіли про стан евакуйованих з Китаю українців
